ВСУ: Майно ФОП, яке використовується для господарської діяльності, вважається спільним майном подружжя, за умови, що воно придбане за рахунок належних подружжю коштів (Справа № 6-1752цс15,13.06.16)

Фабула судового акту: Щороку суди розглядають велику кількість спорів про визнання майна одного з подружжя, який є фізичною особою-підприємцем (ФОП), або засновником приватного підприємства, спільною сумісною власністю. У зв’язку з тим, що чинне законодавство, яке регулює діяльність ФОП, або приватних підприємств досить поверхово визначає статус його майна, існуючі прогалини найчастіше заповнюються судовими рішеннями. При цьому не можна сказати, що суди, навіть, вищі, займають послідовну позицю в цьому питанні. Ретельний аналіз судової практики дозволяє відшукати різноманітні, навіть, протилежні, рішення на цю тему.

Саме тому судове рішення, що пропонується увазі читачів, було розглянуте Верховним Судом України, який, скасувавши всі попередні судові рішення, справу направив на новий розгляд до суду першої інстанції, зазначивши наступне.

Системний аналіз норм матеріального права дозволив суду дійти висновку про те, що майно ФОП може бути об’єктом спільної сумісної власності подружжя і предметом поділу між кожним з подружжя з урахуванням загальних вимог законодавства щодо критеріїв визначення правового режиму спільного сумісного майна подружжя та способів поділу його між кожним з подружжя.

Отже, майно ФОП, яке використовується для її господарської діяльності, вважається спільним майном подружжя, як і інше майно, набуте в період шлюбу, за умови, що воно придбане за рахунок належних подружжю коштів.

У справі, яка розглядалась, суд встановив, що майно (земельна ділянка, обладнання шиномонтажної майстерні) один з подружжя набув в період шлюбу та використовував його для здійснення підприємницької діяльності. Натомість суди не з’ясували, чи це майно було  придбано за рахунок належних подружжю коштів. При цьому сама по собі обставина, що обладнання майстерні було придбане чоловіком за кредитні кошти, не свідчить про те, що ці кошти були його особистою власністю.

У зв’язку з наведеним доречно нагадати  споріднені теми:

– рішенням Конституційного Суду України від 19 вересня 2012 р. №17-рп/2012 про офіційне тлумачення ч. 1 ст. 61 СК України встановлено, що статутний капітал та майно приватних підприємств є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя. Це означає, що якщо засновник ПП перебуває у шлюбі, то його дружина  стає співвласницею статутного капіталу та активів підприємства;

– інша ситуація з господарськими товариствами – грошові кошти, внесені одним з подружжя, який є учасником господарського товариства, у статутний капітал цього товариства за рахунок спільних коштів подружжя, стають власністю цього товариства, а право іншого з подружжя на спільні кошти трансформується в інший об’єкт – право вимоги на виплату частини вартості такого внеску. При цьому одним з визначних є той факт, що грошові кошти набуті подружжям під час їх спільного проживання (див., наприклад, постанови Верховного Суду України від 02 жовтня 2013 року та  від 03 червня 2015 року № 6-38цс15).

За результатами розгляду справи ВСУ сформував відповідну правову позицію, а саме.

Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 13 червня 2016 року у справі № 6-1752цс15

Системний аналіз статей 57, 60 та 61 СК України дозволяє дійти висновку про те, що майно фізичної особи-підприємця (далі – ФОП) може бути об’єктом спільної сумісної власності подружжя і предметом поділу між кожним з подружжя з урахуванням загальних вимог законодавства щодо критеріїв визначення правового режиму спільного сумісного майна подружжя та способів поділу його між кожним з подружжя.

Майно ФОП, яке використовується для її господарської діяльності, вважається спільним майном подружжя, як і інше майно, набуте в період шлюбу, за умови, що воно придбане за рахунок належних подружжю коштів.

Під час здійснення поділу майна в судовому порядку суд повинен виходити з презумпції рівності часток, а також з вимог статті 71 СК України, відповідно до якої поділ майна, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, здійснюється шляхом виділення його в натурі або реалізується через виплату грошової компенсації вартості його частки в разі неподільності майна (частина друга статті 364 ЦК України). При цьому відповідно до частини третьої статті 71 СК України речі для професійних занять присуджуються тому з подружжя, хто використовував їх у своїй професійній діяльності. Вартість цих речей враховується при присудженні іншого майна другому з подружжя.

Однак, зробивши висновок про те, що земельна ділянка, приміщення шиномонтажної майстерні та обладнання хоч і набуті в період шлюбу, проте використовується ОСОБА_2 для здійснення підприємницької діяльності, суди дійшли помилкового висновку, що це майно не є об’єктом спільної сумісної власності подружжя, а тому поділу не підлягає.

Крім того, суди не врахували, що способи та порядок поділу майна, яке є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, визначаються статтею 71 СК України і що сутність такого поділу полягає у тому, що кожному з подружжя присуджуються в особисту власність конкретні речі.

Джерело: http://protokol.com.ua

Рішення органу місцевого самоврядування, який у визначених КАС України випадках розглядається як суб’єкт владних повноважень, яке прийнято у відношенні фізичної особи. Рішення органу місцевого самоврядування про передачу земельної ділянки юридичній особі оскаржується за правилами господарського судочинства. Проте в обох випадках НЕ слід подавати позов в адміністративний суд. Це вже усталена практика, і ВСУ в такому випадку скасовує всі судові акти ухвалені в адміністративній справі та закриває провадження.

Обґрунтовується це тим, що між органом місцевого самоврядування та власником земельної ділянки існує спір про право, який не підвідомчий адміністративним судам.

Так, ст. 17 КАС України відносить до юрисдикції адміністративних судів публічно-правові спори між фізичними чи юридичними особами та суб’єктами владних повноважень при здійсненні ними владних управлінських функцій. Рішення про передачу земельної ділянки стосується цивільного права користування земельною ділянкою, тому спір  щодо такого рішення належить до цивільної юрисдикції.

Автор: Веб-ресурс “Протокол”

Вищим господарським судом України визнано незаконним накладення державним виконавцем арешту на кошти на рахунку боржника в межах грошових коштів, необхідних для виплати заробітної плати, сплати єдиного соціального внеску та податку з доходів фізичних осіб.

Комунальне підприємство звернулось до суду зі скаргою на дії відділу державної виконавчої щодо накладення арешту на кошти на рахунку в межах грошових коштів, необхідних для виплати заробітної плати, сплати єдиного соціального внеску та податку з доходів фізичних осіб, яку ухвалою суду першої інстанції задоволено.

Постановою апеляційного господарського суду ухвалу суду першої інстанції скасовано та у задоволенні скарги комунального підприємства відмовлено з огляду на те, що поточний рахунок використовується боржником не лише для виплати заробітної плати працівникам останнього, а й для інших потреб, а відтак, відповідний рахунок не є рахунком зі спеціальним режимом використання. При цьому, виокремити які грошові кошті та в яких сумах, що знаходяться на вказаному рахунку, призначені, зокрема, для виплати заробітної плати працівникам відповідача неможливо.

За результатами перегляду рішення суду апеляційної інстанції в касаційному порядку Вищий господарський суд України скасував постанову апеляційного господарського суду та залишив в силі ухвалу суду першої інстанції.

Так, в матеріалах справи наявні докази, що арештований рахунок використовувався комунальним підприємством у тому числі для виплати заробітної плати, сплати єдиного соціального внеску та податку з доходів фізичних осіб.

Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Частиною п’ятою статті 97 Кодексу законів про працю України передбачено, що оплата праці працівників здійснюється в першочерговому порядку. Всі інші платежі здійснюються власником або уповноваженим ним органом після виконання зобов’язань щодо оплати праці.

Згідно з частиною шостою статті 24 Закону України «Про оплату праці» своєчасність та обсяги виплати заробітної плати працівникам не можуть бути поставлені в залежність від здійснення інших платежів та їх черговості.

З огляду на наведене, Вищий господарський суд України погодився з висновком місцевого суду, що державний виконавець не мав законних підстав для накладення арешту на кошти, призначені для оплати праці працівників боржника, сплати єдиного соціального внеску та податку з доходів фізичних осіб (постанова від 12.12.2016 у справі №918/557/15).

Джерело: http://ukrainepravo.com/

Антонюк Ігор Володимирович,
юрист, директор
юридичної фірми “А-ЮР”

Адреса: м. Кам’янець-Подільський,
вул. Тімірязева, 93

тел. 097 904 84 74,
050 376 34 44

e-mail: i.antonyuk@mail.ru,
advokat@a-ur.com

Відповідно до частини першої статті 1172 ЦК України юридична або фізична особа відшкодовує шкоду, завдану їхнім працівником під час виконання ним своїх трудових (службових) обов’язків.

Отже, відповідальність юридичної або фізичної особи настає лише у випадках, коли особа, з вини якої заподіяна шкода, знаходиться з цією юридичною або фізичною особою в трудових відносинах, і шкоду заподіяно нею у зв’язку з виконанням трудових (службових) обов’язків.

При цьому під виконанням працівником своїх трудових (службових) обов’язків розуміється виконання ним роботи, зумовленої трудовим договором (контрактом), посадовими інструкціями, а також роботи, яка хоча і виходить за межі трудового договору чи посадової інструкції, але доручається юридичною або фізичною особою або спричинена необхідністю як на території роботодавця, так і за її межами. Це можуть бути дії виробничого, господарського, технічного та іншого характеру, вчинення яких безпосередньо входить до службових обов’язків працівника.

Повний текст рішення тут. p-o-s-t-a-n-o-v-a.